«Пігмаліон» - народний художній колектив Театр танцю, заснований у 1998 році у Сумському Палаці дітей та юнацтва Вікторією Артюх. За весь час через колектив пройшло близько тисячі сум’ян від 5 до 17 років. У 2003 році став зразковим, через 3 роки — народним.

Театр як дитина

- Як з’явився Ваш театр танцю?

- Починалося все ще в 90-х. Я сама вихованка Палацу. Після інституту шукала роботу, мене взяли хореографом, працювала в різних колективах Палацу. Але хотілося чогось свого, уже були амбіції. Пішла в декрет, а директор мені сказала: “Виношуєш дитину і виношуєш ідею свого колективу”. Тоді в мене і народився театр танцю.

- Звідки взялася така назва?

- Перші пів року ми працювали просто як Театр танцю. А потім збиралися на конкурс, і потрібна була назва. Одна із мам, філологиня, запропонувала “Пігмаліон”. Каже мені: “Ти як Пігмаліон створюєш з наших дітей ідеал”.

- Розкажіть про свою команду.

- Нас троє педагогів. Зі мною працюють двоє дівчат — обидві переселенки з Донеччини. Уляна Сергіївна і Анна Валеріївна, які тут з 2014 року. Тут взагалі цікава історія. Був у Харкові конкурс, де виступали ми і їхні вихованці. Уляні сподобався наш танок, вона навіть залишилася на фінал, щоб подивитися, хто переможе. Перемогли ми з нашим танком “Весна”. Вона тоді запам'ятала, звідки ми — Суми. А коли, тікаючи від війни, вона приїхала у Суми до далеких родичів і влаштовувалась працювати у Палац, впізнала на стіні мого кабінету фото того самого танку. У неї просто щелепа відвисла. Вона мені одразу сказала, що пам’ятає нас. Так людина потрапила туди, куди хотіла. А потім покликала свою подругу-одногрупницю, яка також переїхала.

Анна Маншиліна, Уляна Куцекінь і Вікторія Артюх

- Хто з Ваших випускників присвятив себе танцям і в дорослому житті?

- Є люди, які танцюють у колективах, наприклад, у Монатика, є ті, що судять телеконкурси. Є такі, хто створив свої школи, кілька колективів у Києві: Оксана Коваленко, Світлана Глазько, Віталіна Бочарова…

Виживання театру

- Як Ви дізнались про війну, які у Вас були думки?

- Іду я в середу ввечері, 23 лютого, додому. Сторож мені каже: “Що ти так рано, ти до цього пізніше йшла?”. А я й кажу (тоді вже це нагнітання ситуації було): “А раптом війна, а я не вдома”. Ну, щоб ви розуміли мій стан вранці, якщо я з цими словами пішла додому. А вранці мені дзвонить моя колега Уляна Сергіївна, яка вже знала, що це таке. Для неї ці всі розмови напередодні були вже дуже тригерними. А я така: “Та не може бути, та ну, таке”.

Я взагалі оптиміст по життю. Я весь час говорю: “Аню, Уляно, не панікуйте”. Весь час кажу: “Та не може бути, та не може такого бути”.

І, звичайно, коли мені Уляна зі сльозами на очах дзвонить, каже: “Почалося”. Я насилу зрозуміла, щО почалося. Виходжу на балкон, все тихо, і двірник рівномірно мітлою: чух, чух, чух... “Чух, - думаю, - яка війна?”

- Чи хотіли ви виїхати?

- Ні, я розуміла, що нікуди не поїду. У мене було відчуття, що я не покину свій дім. По-перше, мені було складно суто фізично. У мене після операції минув невеликий період. Тобто я розуміла, що мені це завдасть дискомфорту. А плюс до того, я не розуміла, чому я маю тікати зі свого дому.

- Чи проводились заняття на початку вторгнення?

- Перші кілька тижнів після початку війни було не до того. Звичайно, ми просто розмовляли, спілкувалися, підтримувалися один одного. Важко було сказати в цій ситуації: “А давайте ми зараз потанцюємо”.

Десь у квітні 2022-го нам дозволили вийти офлайн майже після двох років онлайнів під час ковіду.

Звичайно, танцями онлайн займатися просто неможливо. Через епідемію ми довго були закриті по домівках, почали проводити онлайни, але це зовсім не те. Танок - це передусім контакт між партнерами. Через екран комп'ютера цього не зробиш, не поправиш дитину. Через брак простору у квартирах діти не могли нормально рухатись. Вони були розтреновані. Вважайте, ми втратили кілька років. Ми втратили якість, ми втратили форму, техніку, знання. Але склад залишився майже весь. Діти із задоволенням поверталися, звісно. Але вони відставали на крок, а то і більше від того, що мало бути.

Я зібрала всіх дітей, хто залишився у місті. Частина дітей виїхала. Восени ми навіть зробили набір.

- Як діти сприймали ситуацію?

- Мене про це багато хто питає. Як там ваші діти? Як працювали, з тим же підходом, так і працюємо. Навіть з цими переходами в укриття у дітей немає паніки. Дуже спокійно. Не знаю, чи в сім'ях нам допомагали батьки, чи взагалі те, що діти займаються... Фізичне навантаження — це скидання адреналіну, а також психологічне розвантаження.

Діти, в принципі, сприймають все дуже спокійно. Треба перейти, переходимо в підвал, танцюємо. Тісно - нам навіть смішно, що там так тісно, що стеля занизька, підлітки вже головою дістають...

- Але ж багато з нас відчували стрес через тривоги. Як ви боролися з цим станом?

- Я займалася, мені дуже подобається підтримувати себе у гарній формі, почуття втоми мого тіла, коли я попрацювала. Мені подобається, що на мене рівняються молоді люди, які бачать, як я виглядаю у своєму віці. Це мене також стимулює.

Для мене фізичне навантаження це вивільнення негативної енергії. В перші дні війни я займалася вдома, все було зачинено, всі клуби, і я просто займалася вдома по дві години. Це мій особистий спосіб, тому що я люблю це робити, мені це допомагає.

Після гарних навантажень можна ще почитати книгу. Я люблю паперові книги. Особливо, коли відключають світло, я ставлю гарний ліхтар і читаю книги.

З укриття в укриття

- А як було, коли почались прильоти?

- У лютому цього року наш Палац на два тижні закривали, потім десь у травні закрили. Ми не могли спинити процес, тому пішли на оренду у Палаці культури СНВО, у B-Tone. На два тижні — це нормально.

А на початку вересня нам сказали, що наш Палац не відкривається через безпекову ситуацію. Ми розуміли, що це вже не на два тижні. І спитали у батьків: що робити? Бо онлайн — не варіант. Ми вже пережили онлайн, коли ні діти, ні педагоги не могли навіть нормально показати, що вони роблять, бо виходили з кадру, бо мало простору. Залишалося або закриватися, або шукати інше приміщення.

У нас багато дітей, багато батьків, хто куди клич кинув. Одна мама-рієлтор допомогла нам знайти підвальне приміщення, яке влаштувало всіх.

Батьки зробили ремонт, ми поклали підлогу, поставили дзеркала, перевезли із Палацу обладнання. Ми влаштувалися конкретно, розуміючи, що це надовго.

- Як вам на новому місці?

- Тут безпечно. І батьки не переживають, бо ми уже в укритті. У нас глибокий підвал. Єдина складність, що ми працювали в Палаці на дві чи навіть три зали, бо в нас три педагоги. Зараз у нас лише одна, тому треба розкидати так розклад, щоб ми вписалися.

Але краще так, ніж ніяк. Ми не втрачаємо дітей...

Ми шиємо костюми зараз, збираємось на конкурс до Польщі. Щоб діти трохи відпочили на зимових канікулах.

Відчуття війни

– Що ви вважаєте найбільшим досягненням за цей період?

- Те, що я змогла підтримувати свою рутину. Те, що ми ставимо танці. Те, що ми з'їздили влітку на конкурс. І що я маю якісь ідеї ставити ці танці. Така звичайна рутина для мене це привід для гордості. Залишатися в звичайному стані, коли навколо все руйнується.

- Яким був найбільший страх під час війни?

- Страх за доньку, бо, як кажуть, ми наче вже пожили. Я ж не молода дівчина. Мені було б дуже страшно, якщо б із нею щось трапилося. Як усім батькам.

- Раніше ми стикалися з війною лише в книжках і в фільмах. Як було побачити її наяву?

- Я дуже любила фільми про війну. Мені подобалися фільми про подвиги. Я ніколи не розуміла, що поряд зі мною у житті таке може бити. Я захоплююсь нашими сумськими чоловіками, які у перші дні місто захищали. Мало не з голими руками.

Мені дуже шкода людей. Я дивлюся на цих діток, яких показують, на цю дівчинку-гімнастку, яка втратила ніжку, а вона повернулася в спорт. Я думаю, боже, скільки сил і духу у цієї дитини!

- Поділіться рецептом: як себе підтримувати у ресурсі?

- Самодисципліна, а найголовніше, це бажання жити повноцінним життям, не здаватися. Можна жаліти себе, але тільки що далі? Ляжеш - буде ще гірше. Мені краще, коли я можу це подолати і сказати собі, що мене не виключили із життя.

Майбутнє є

– Які у Вас творчі плани?

- Я взагалі на лаврах ніколи не почивала. Здавалося б, я вже 30 років працюю, зі званнями, з гран-прі, і найкращий хореограф міста, і оцінка Чапкіса є, дипломів купа. Тобто мене начебто вже визнають. Визнають якість моєї роботи. Якщо кажуть "Пігмаліон", то це означає якість. Я вже якусь свою нішу у своєму місті зайняла, але це ніколи не змушувало мене заспокоїтись.

Я хочу, щоб цей колектив, який я вистраждала, прожила там життя, не зник. Щоб це продовжувалося. Щоб нічого не порушилося, не зламалося. Навіть якщо не я там, скажімо, буду найактивнішим учасником.

Зрозуміло, що свого часу мають прийти молоді люди. Щоб це було у місті, лишилося. Не скінчилося на мені. Щоб у нас були діти, щоб війна закінчилася, і ми повернулися до рідного Палацу.

- Як ви сприйматиме молоде покоління хореографів?

- Я одного разу вийшла на сцену, дивлюся і розумію, що зі мною поряд стоять діти молодші за мою доньку, керівники. І я! Я ось тут усе ще стою. Я реально розумію, що такий період у житті прожила, що вже виросло третє покоління хореографів!

Я дивлюся, як вони мислять - і мені подобається, я думаю: “Боже, нарешті, я вже не конкурую, а я захоплююсь людьми, які виросли за цей час”. Я захоплююся зараз багатьма молодими хореографами в нашому місті.

– А кого можете назвати?

– Мені зараз дуже подобається колектив CD Studio, де працює Альона Соломка. Вона молодша за мою доньку. Я підписана на її інстаграм, щоб просто дивитися її ролики. Я захоплююсь її роботою, її рівнем підготовки, її вихованцями.

- Чи є у Вас якийсь девіз у житті?

- Або добре, або ніяк. Я завжди так говорю. Або ти робиш добре, або взагалі просто тупо не берись за це. Якщо чогось не можу, я не хочу робити погано. Я хочу або добре робити, або не мучити нікого.

Яна і Євген Кудлай

• Ця стаття стала можливою за підтримки програми “Голоси України”, яка є частиною Ініціативи Ганни Арендт і реалізується Європейським центром свободи преси та медіа та спрямована на підтримку українських медіа. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.