Усі ці люди від самого ранку шикуються до кафе, яке Мирослав з перших днів окупації Тростянця перетворив на пунк видачі гуманітарної допомоги.

"Коли російські військові зайшли в місто і оточили його, я зрозумів, що це надовго. Найперше, що ми зробили - це розпродали всі ті продукти, які були в магазині та кафе. Поселилися тут же. Я роздобув залишки борошна на місцевих підприємствах і прийняв таке рішення - будемо випікати хліб на нашій кухні", - розповідає Мирослав Шило.

фото Павло Зленко

Працівники кафе і родина підтримали рішення Мирослава і приступили до справи. Від самого ранку починали збиратися люди. Для більшості хліб був чи не єдиною їжею в складні часи окупації. 

Рашисти обчистили всі магазини і тримали місто в кільці. Тоді, розповідає Мирослав, почалася продуктова криза. Люди хотіли їсти. 

Спочатку, поки була електроенергія, ми видавали по буханці хліба. Далі росіяни пошкодили підстанцію. Тоді ми знайшли генератор – і об’єми стали менші. То по пів буханки хліба. Оце так протягом 3 тижнів і відбувалося. За день забезпечували свіжим хлібом понад півтори тисячі людей.

Працювати доводилося цілодобово, зізнається одна із волонтерок Олена Панченко. Свіжі буханці виходили з-під її рук.

Під обстрілами, під бомбардуваннями... Отак і пекли. І вночі навіть. Так, було страшно. Але ми мали це робити. Це було те, чим ми могли допомогти людям, своїм же землякам, аби вижити у ці складні часи.

Олена Панченко 

В Олени два сини  на фронті. Один - захищає Дніпро, інший - Житомир. Ще один маленький син - 10 років - теж допомагав мамі весь час. Поїхати з міста зеленими коридорами не захотіла, бо ж каже, тут дім і саме сюди в Тростянець повернуться її сини з перемогою. Тому лишилася чекати їх. 

Удень пекли хліб і годували людей, а як стемніє, розповідає Мирослав, їздив із товаришем ховати загиблих. Бо тіла розстріляних місцевих лежали просто на вулицях. Орки не давали їх хоронити.

Жигулі... Ми приїхали туди – завантажили тіла в багажник. Провезли їх таким чином через все місто до моргу. Там лікарі зробили записи відповідні, хто похований. Ну ви ж самі розумієте, що ні гробу, ні якоїсь поховальної атрибутики не було. Ми вимушені були поховати людей просто в яму і все.

Мирослав Шило

В одній із таких поїздок товариш Мирослава підірвався на міні, якими напічкали місто росіяни.

В окупації протрималися 30 днів. Нині ж – після визволення міста – продовжують годувати людей.