Колись заможну "нафтову" Охтирку нещадно бомбили та обстрілювали. Тростянець окупували справжні путінські орки – і кілька тижнів поспіль вбивали, грабували, ґвалтували…А ось, наприклад, Конотоп ворог чіпати не став – хоча і тримав місто у тривожному очікуванні.

А ще на Сумщині є місто Лебедин, донедавна – районний центр, а нині – центр Лебединської територіальної громади. І от у міста і громади – своя історія протистояння ворогу. Про неї "Цензор.НЕТ" розповів міський голова Лебедина і голова місцевої територіальної громади Олександр Бакликов.

57-річний Бакликов у минулому – десантник, і на перебігу подій його вміння та досвід, безумовно, далися взнаки. А от як саме – стане зрозуміло з нашої бесіди.

- Пане голово, як часто впродовж цієї війни агресор обстрілював та бомбував Лебедин?

- Перший артилерийський снаряд прилетів до нас здається 28 лютого. А потім була перепалка кацапів з українською десантурою, яка у нас стояла. У десантури була хоч яка, але ж арта: самоходки, БМД, БМП – і вони стріляли, відганяли окупантів.

Потім, коли десантура пішла допомагати іншим містам, стало трішки гірше. По-перше, в нас не було артилерії, а по-друге, з того моменту, коли вони побачили, що район укріплений і їх відгонять, з боку ворога почала працювати авіація (з 03 березня, спалили підстанцію та Ворожбалатінвест у с.Ворожба). Цілий тиждень "працювали". Переважно вночі, але й вдень не забували "відвідувати".

Олександр Бакликов: "Горить підстанція, що давала енергію на всю громаду(колишній Лебединський район, 165 тис.га землі та 125 населених пунктів). Виїхав охороняти пожежників та пожежників РЕСовців, бо це у полі за містом"

Результат нічного авіарейду ворога

- Коли бомбардування припинилося?

- Після того, як наші військові отримали "стінгера". І я скажу відверто: цю інформацію поширили свідомо. І, з огляду на те, шо стукачів все-таки кругом вистачає, нас перестали кошмарити. Практично одразу після цього.

- А інформацію поширили не у себе в Фейсбуці, а серед городян?

- Серед людей, да.

- І ви вважаєте, що саме це спрацювало?

- Так. Сторінку міського голови, сайт міської ради я закрив у перший же день війни.

- Чому?

- Тому що чудово розумів: ворог може здобути будь-яку корисну інформацію насамперед з відкритих джерел. І сайт, і моя сторінка були досить-таки популярні; там було багато інформації по місту (мапа міста і т.д). Можливо, вони і до цього могли це зробити – але оскільки наші люди досить активно використовували соціальні мережі, я чудово розумів, що не закрити ці дві сторінки – буде тільки на шкоду.

- Принагідно спитаю: вам, як деяким іншим міським головам, пропонували без бою здати місто росіянам?

- Так, пропонували.

- Яким чином?

- Мені на телефонний номер почали приходити повідомлення з невідомого номера: майте совість, накажіть прибрати війська, ви – мер…Коли ці повідомлення мене дістали, я заблокував цей номер – і все. Але ці повідомлення у мене збережені.

- У Лебедині викрили когось із зрадників, які співпрацювали з ворогом? Скажімо, коригували авіацію та обстріли?

- Я не скажу, що у нас на 100% проукраїнське населення; ще починаючи з 2014 у соціальних мережах висловлювалося багато проросійських думок. Але щоб у цей період часу хтось був спійманий за коригуванням – такого не було.

- Дякую, що чесно відповідаєте, а не верзете бздури про те, що мешканці міста всі як один готові обороняти Україну…

- Я кажу те, що знаю. Якщо нікого не спіймали на вчиненні зрадницьких дій – я так і резюмую. Так, були підозри, і під час комендантської години ми моталися туди, де були дзвінки з приводу тих чи інших дій. Але то були або помилки, або хтось по п’яні чудив…Нікого на гарячому не спіймали.

- Повернімося до обстрілів. Наскільки інтенсивними вони були після того, як по вас припинила працювати ворожа авіація?

- Коли припинилися авіа-рейди і пішла друга хвиля заходу ворожої техніки, ми все це відслідковували, були на постійному контакті з військовими. Збирали інформацію, де ходять підрозділи ворога; намагалися коригувати вогонь наших Збройних сил. Дякую військовим: вони дуже часто реагували – і, мабуть, саме це не дало кацапам можливості зайти ближче до Лебедина. Як результат, в них було лише один-два обстріли з мінометів – по блокпосту зі сторони Бишкіні і один прильот людям на город у приватному секторі (постраждали газова труба, дерево та вікна). Ще було кілька прильотів по селу Червленому, що знаходиться з іншого, липоводолинського, напрямку. Попали у пусту хату, але ніхто так і не зрозумів, що це було і навіщо. Там на той момент не було взагалі нікого з військових.

- Чи були поблизу Лебедина такі звірства росіян, які ми бачили у містечках поблизу Києва?

- Таких жахіть, як у Бучі, вони не робили – але була розстріляна цивільна машина за Будилкою в сторону Лебедина (з танка людей розстріляли). А у Ворожбі була розстріляна сім’я з Лебедина (і їхні тіла не давали забирати; це зробили тільки після того, як кацапи відступили) + місцевого чоловіка застрелили.

- Як відомо, через Суми у перші дні війни пройшли російські танки, їм був даний бій, багато російської техніки було знищено. Чи були за ці дні епізоди, коли б ворог опинився на території Лебедина?

- Так то в Сумах була десантура…

- А ну давайте детальніше і по порядку.

- Річ у тому, що Лебедину повезло ще й в тому плані, що буквально за декілька днів до війни я, нікому не сказавши, завів сюди підрозділ десантури. Тиловики заїхали за 2 дні до війни, а ешелон прийшов о четвертій годині ранку, за годину до початку війни.

- Це феноменально. Ви що, мали інформацію про точну годину початку війни? Чи спрацювала інтуїція?

- Ні, річ у тому, що військових я сюди намагався затягнути ще з 2017 року. Розумієте, я сам – десантник, і трошки розуму в голові є. Я чудово розумів, що прикордонної області без військ бути не повинно.

- Але як трапилося, що десантура прибула до вас у день нападу?

- Вони на мене вийшли по телефону; Шукали собі міста для дислокації ближче до кордону. В Охтирці, у Тростянці, здається, були.

Я своїм майже нікому про це не казав, навіть не всі заступники знали, де я їздив. Сам провів прибулих по тих місцях, де, на мою думку, можна було б розташуватися.

- Коротше, у вашій особі вони знайшли керівника міста, який давно хотів мати в місті військових.

- Ну, а ви як думаєте: чи може десантник упустити десантника? (Сміється щасливим сміхом десантника. – Є.К.) Тому як тільки вони до мене приїхали і сказали, звідкіля вони, я сказав: "Хлопці, я б це зробив і для всіх інших – але для десантури я б і власну хату віддав".

- Досі почуваєте себе десантурою?

- Так, і до минулого року регулярно стрибав з парашутом. Намагаюся підтримувати і форму, і знання. І починаючи з 2014, як тільки вдавалося поновити бойові знання і вміння, робив це постійно.

- Повернімося до десантури у Лебедині. Тобто їхні тиловики приїхали 22 лютого, ви разом подивилися умови для розташування.

- Саме так. Там були певні проблеми з опаленням, то я сказав: якщо ви даєте мені відмашку, що заходите, за пів доби опалення буде зроблене. Вони подивилися, побачили, що все їх влаштовувало – і погодилися. Завдяки допомозі місцевих підприємців та комунальним службам, ми швидко переробили опалення на дрова і поновили освітлення. Коли тиловики прибули своїм ходом, на машинах, все було готове до приїзду. А ешелон, на жаль, запізнився на добу. Тому о четвертій годині почалася вигрузка, а о п’ятій почалася війна. І вони прямо з ешелону вистроїлися у колону і пішли на Суми. І ото ж вони дали бій біля артучилища у Сумах. Одна рота, здається, була там, а дві інші – в іншому місті.

- Отже, три бойові роти пішли на Суми, а хто залишився в Лебедині?

- Командир бригади і тилові. Все. Потім вони по телефону координували дії своїх підрозділів у Сумах. Тут річ у тому, що з усіх напрямків ішли ворожі танки, тому доводилося виводити десантуру з напівоточення на Лебедин. Коли оці три роти повернулися, нам стало трішки легше.

- Як ви організовували оборону вже під час війни?

- Перший блокпост ми почали будувати в першу ж ніч після початку війни. Чому я про все це знаю? Бо був там майже постійно, після проведення 22 сесії.

Сесійна зала Лебединської міськради у ніч з 24 на 25 лютого

Бо усе-таки прийшли хлопці, які мають карти, але нічого тут не знають. Доводилося їм підказувати. А потім, після обіду, до них із Сум підтягнулися прикордонники і Національна гвардія. А, забув ще сказати, що делегація від прикордонників була у місті до того, вони приїздили майже одночасно з десантурою. І теж скористалися тим приміщенням, які я їм показував. І коли почалася війна, вони відходили з-під кордону на заздалегідь підготовлені позиції. У нас вийшло тріо з трьох підрозділів: десантура, прикордонники і Нацгвардія. Лебединці надовго запам`ятають двіжуху містом сотень машин у першу ніч війни.

 Аудіозапис з архіва Олександра Бакликова. Телефонний дзвінок меру від стурбованої мешканки громади. Перші дні війни

- Скільки людей у місті загинуло чи було поранено під час війни?

- В самому місті не загинув ніхто, крім військових (Сім`я лебединців, двоє дорослих і малолітня дитина, були розстріляні біля с.Ворожба) . А із цивільних уціліли усі – навіть під час  нальоту на наш райвідділ, на клуб райвідділу, під час прильоту по території та влучання у житловий будинок, який рознесли вщент. Людей завалило, але, дякувати Богові, всіх дістали живими. Навіть собаку.

А от на території старостинських округів нашої громади загинуло 5 мешканців сіл, 3 – мешканці Лебедина, 2- іногородніх.

- Скільки людей мешкало в Лебедині до війни — і скільки залишилось зараз?

- До війни в громаді було близько 43 тисяч населення. Із них близько 23-24 тисяч було у самому місті Лебедині. Скільки людей залишилося зараз – сказати важко. Приблизно половина.

- А чи є якісь ознаки повернення людей до міста, до громади? Є ж у нас люди, які просто не можуть без рідної хати. Навіть якщо орки недалеко.

- Є такі люди, повертаються. Багато людей приїздить з Києва, Харкова, Краматорська, з Донбасу. Хтось до родичів їде, хтось до знайомих. Тобто притік є.

- Тобто у вас і біженців вистачає?

- Так. Зараз їх реєструємо, процес іде. Скажу так: в перші дні війни, коли на нас рухалися танки, авіація, по місту пересувалися майже тільки військові і комунальники.

- Усі ми знаємо, який мародерський жах відчув на собі Тростянець: там окупанти вбивали, грабували, ґвалтували. Чи було щось подібне в Лебедині та навколишніх селах?

- Не знаю чому, але таких масових жахіть, як у Бучі, на території громади не було. Але були розстріляні люди, будинки, розграбоване майно громадян та сільгосп підприємств.

- Почнемо з тих сіл, куди танки зайшли найперше.

-Перша хвиля пішла 25 лютого зі сторони Рябушок і Бишкіні. Ще ті 3 роти десантури були в Сумах, тому місто захищати було нікому. І тоді за наказом командира Віталія, всі, хто міг працювати з РПГ-7, "мухами" – вийшли на вулицю Сумську – і вже готувалися до вуличних боїв. В нас метрів на 500 вглиб міста між домами стояли розрахунки РПГ-шників. Тому що розуміли, що стримати ворога на вході ми не зможемо. Розрахунок був на те, що у вуличному бою танки легше палити.

Аудіозапис з архіва Олександра Бакликова. У перші дні відволікати міського голову від оборони міста було не бажано

- Але до вуличних боїв справа не дійшла?

- Так, не дійшла. Але кацапи пішли "гулять" по селах громади.

- Ви збираєте свідчення і докази по випадках вбивств, ґвалтувань, грабування? Нам же їх невдовзі віддавати європейським слідчим.

- Ну, дивіться. У Кам’яному, коли вони ще могли туди пройти, такого не було. Пострілювали по вікнах – щоб люди не дивилися і не здавали їх. Але, на щастя, ніхто не загинув. У Будилці так само – по вікнах пострілювали, але ніхто не загинув. Окрім тієї машини, яка вискочила з Будилки перед танком, який їх розстріляв з кулемета.

У Бобрику, ви знаєте, старості спалили машину. Вони тоді намагалися відновити роботу вишки мобільного зв’язку. Але туди заскочила і побачила це група кацапів, яким, мабуть, вже стуконув хтось з місцевих, що машина старости. І вони її розстріляли…

- Скільки часу були окуповані села у Лебединській громаді?

- По-різному. Деякі – один, два чи три дні. Деякі – тиждень-два.

- Як зараз ситуація з постачанням продуктів? Місто не голодує?

- Ні, місто не голодує, в принципі, голоду в нас і не було. Були лише проблеми з тим, що в перші дні війни в магазинах повичищали все, що було. Але все працювало – тим більше, що у повному оточенні ми ж і не були. Коли завдяки роботі "Байрактарів" і арти понищили їхню техніку, то вони вже більше на цю сторону не посувалися. А потім почали підтягуватися наші Збройні сили з артою, які почали відганяти їх далі, до Боромлі і Тростянця.

Олександр Бакликов: "Підбитий кацапський танк між Боровенькою та М.Бобриком. На новому асфальті, сука, катався!"

До речі: вони ж тут у нас і приблудилися!

- Знайома картина…

- Ми їм казали: що ви тут знайшли? Тут же ж немає якихось стратегічних об’єктів, Лебедин на роздоріжжі між декількома дорогами, у нас немає магістральних доріг!

А виявилося що вони заблукали. Ті, що відходили від Ромен, забивали у себе в навігаторах "Ворожба". Їм була потрібна вузлова станція Ворожба Білопільського району. Але їх навігатор гнав на нашу Ворожбу!

Аудіозапис з архіва Олександра Бакликова. Інший приклад того, як мешканці Лебединської громади по селах повідомляли владі міста про переміщення ворожих військ

- Виходить, навіть навігатори були на нашому боці!

- Саме так! А знаки ми позбивали ще в перші дні. На всі села була дана команда, і молоді хлопці їздили, збивали. І на в’їздах в селах – позбивали таблички про населені пункти. От чому вони йшли по навігаторах і старих, ще з радянських часів, картах. До речі, внаслідок цього вони двічі бомбили нафтобазу, яка колись зберігала паливо на весь Лебединський район. І вони по ній лупили, попадання були точні, але там вже не було нічого! (Сміється).

-А взагалі — чи справді росіяни вважали, що їх тут зустрінуть хлібом-сіллю? Чи були вони здивовані гарячим прийомом?

- Так, вони були здивовані, що їх тут так гаряче зустрічають – артою, мінами, лісовими завалами і іншим спротивом. До речі, у нас тут був один жартівник. І він їх у ефірі так, вибачте за слово, задрочував…Казав "Русо, здавайся, не слухай твоїх командирів!", що вони кричали "Дєд, прєкраті, нє мєшай нам работать!". (Сміється).

- А що про настрої росіян кажуть люди по селах?

- Я зараз їжджу по громаді, розмовляю з тими людьми, які спілкувалися з кацапами. Можливо, великих звірств по відношенню до цивільного населення у нас не було ще й тому, що вони їхали вже у танках та іншому транспорті, забитих награбованим…

- За час цієї війни особисто у вас змінилося ставлення до росіян як нації? Чи нічому було змінюватися?

- Ні, змінюватися було нічому, хоча ви ж бачили моє прізвище: Бакликов. Російське прізвище, батько у мене з Алтайського краю, з Сибіру. І ще в старому радянському паспорті в мене було написано: руський. Навчався у російськомовній школі. Але я був звичайним українцем. Коли повертався з армії, російською мовою не говорив, одразу переходив на наш сумський суржик і не випендрювався.(Посміхається).

Вже потім, як вчитель історії, я багато чого читав і антикомуністом я став на газетах "Правда", "Комсомольська правда" та "Труд".

- І з тих пір ставлення до росіян у вас стабільне?

- Абсолютно. І коли я став міським головою, то мене лаяли, що я Росію завжди називав Кацапією. Заступники казали: "Не треба так, ви повинні політконкретно висловлюватися: Російська Федерація". Я їм казав: "Ні, це не Російська Федерація, це Кацапія, бо вони пішли війною на мою країну". Тому мені нічого було змінювати.

Євген Кузьменко, "Цензор.НЕТ"