Присутні здійснили відеоподорож у Музей горюнської культури, віртуально ознайомилися з побутом горюнів кінця ХIХ- початку ХХ ст. та горюнськими піснями у виконанні Лукерії КОШЕЛЄВОЇ, яка є нині найстарішим носієм стародавньої пісенної традиції горюнів. До речі, наприкінці грудня їй виповнюється 95 років.

Присутній на заході краєзнавець, автор багатьох  релігійно-краєзнавчих видань, протоієрей Олександр ЧУРОЧКІН цікаво і змістовно розповів про декілька версій поселення етнічної групи горюнів на території Путивльського району, показав вишитий горюнський рушник, де вишивка передбачена лише червоним кольором.

Пісенні традиції горюнів зберігає і продовжує славнозвісний фольклорний ансамбль «Ярославна», з горюнськими піснями у їх виконанні також знайомились присутні на заході.

Довідково. Горюнські пісні неможливо порівняти з іншим співом. Календарні, весільні, ліричні – всі вони протяжні, в наспівах присутнє щонайменше п’ятиголосся. У цих піснях є щось недомовлене, утаємничене і навіть містичне. Говірка етнографічної групи горюнів поволі зникає, але її ще можливо почути у виконавиці місцевих пісень Лукерії Андріївни Кошелєвої. У мові горюнів є українські, російські та білоруські слова.

Горюни — автохтонне руське населення, що сформувалось у XVI ст. на основі давньослов'янського населення стародавньої Сіверщини (Посейм'я) та переселенців XVI—XVII ст. Живуть у Путивльському і Білопільському районах Сумської області. Цей давній народ створив своєрідну побутову культуру на Путивльщині, що поєднала руські, українські та російські елементи.

Слово «руський» не слід плутати з рос. «руський», тобто росіянин. Народ Руський (лат. Genus Ruthenicum)  — одна з державотворчих націй у таких середньовічних східноєвропейських державних утвореннях, як Велике князівство Литовське і Річ Посполита Обох Народів. Руссю споконвічно називали сучасну територію України, а прикметник руський вживався як самоназивання українців.